Пророк і геній
Досить очевидно, що твори митців минулих століть не були такими, якими зараз бачимо їх ми. Більшість із них було «перекладено» сучасною українською літературною мовою, що звело до мінімуму унікальність правопису різних письменників. А саме він може наштовхнути на часто неочевидні, але цікаві спостереження про власне митця, а іноді й про цілу літературну епоху.
Тарас Шевченко намагався передати на письмі всі особливості живої української мови, він слідував правилу «Пиши як чуєш».
Подекуди письменник
використовував графему у там, де закономірно мало б бути о: зузули.
Це намагання графічно передати фонетичну особливість української вимови:
наближення [о] в ненаголошеній позиції перед наголошеним [у].
Так само у словах зостричае, зъ шкорою,
замоштрувалы, на хотори він
замінює у на о, але вже через говіркову особливіть країв, де він
виріс. Аналогічно іноді ненаголошений [и]
графічно передається через е: преснывся, позернуть,
лититему, падатему, преблуда, поплеве, кричете, пожевешъ, техенько.
Варто також зазначити, що Шевченко використовує не тільки фонетичний принцип, а й етимологічний, який ґрунтується на історично-традиційному правописі. Саме тому в оригіналах його творів часто можна побачити твердий знак в кінці слів (шобъ, якъ, еритыкъ, миръ, маритъ, кровъ, бачишъ, рижъ), переплутані та використовувані рівною мірою ы й и (не вмирае, несытый не выоре, минають, шелестыть, листя, заснулы думы, спыть) та літеру ѣ замість ї (хоча варто сказати, що замість ї також вживалися и та і).
Застосування етимологічного правописного принципу було зумовлено й історичною епохою, що не дозволяла митцям вільно користуватися чистою мовою: «Кобзар» був виданий так званою «ярижкою» - російською абеткою, адаптованою до української мови. Диграфи йо, ьо Шевченком передавалися найчастіше за допомогою ё з тої самої «ярижки»: опенёкъ, малёваная, бадёриця, слёзы, лёхъ, здавнёго, хоча іноді й іо: въ ліоху.
Досить цікавим є правопис приголосних, зокрема дієслівних закінчень -ться, -шся, що найчастіше передавалися фонетизовано (-тця, -цця, -сся): усмихнетця. Подекуди Шевченко використовує звукосполучення шч та сч замість щ: причашчати, невсипушча, крашчій, немошчну, насушчний, красчого і дц замість дз: гудциками. Дифтонг дж він не використовує взагалі, замінюючи його на ж: сыжу, прихожу, провожалы. Тут варто прояснити, що дієслівні форми типу сижу були рівною мірою поширені в Кирилівці з сиджу і сидю, тож Шевченко свідомо надавав перевагу першому варіанту.
Такі особливості притаманні багатьом митцям минулих епох, про які буде розказано в наступних статтях рубрики.