Іван Нечуй-Левицький - видатний майстер художньої прози
Іван Нечуй-Левицький був активним учасником правописної дискусії, яка розгорнулася в кінці ХІХ - на початку ХХ ст. Висунута ним правописна гіпотеза потребує особливого вивчення та осмислення.
У статті «Сьогочасна часописна мова на Украіні» І. Нечуй-Левицький висловлював свої міркування щодо правопису апострофа, м'якого знаку, літери ї, префіксів тощо.
Апостроф не визнавався І. Нечуєм-Левицьким. Хоча письменник розумів, що вимова губних приголосних перед я відрізняється від вимови цих звуків у інших позиціях. Його не задовольняло галицьке вживання в таких випадках апострофа, який був, на його думку, засобом «обрусіння вимови», «камінням спотикання в словах», «ребусом для селян». Письменник твердо переконаний, що «ні апострофів, ні твердих знаків не треба ставить перед я після губних букв». На місці цього «галицького значка» «після приставок (прийменників) в словах перед самозгучними буквами потрібно ставити ь, а в середині слів узагалі «непотрібний ніякий значок, ні ъ, або ь». Приклад: «Треба давати виучувать напамять не тільки як можна білше віршів з украiнських классиків, але й уривків зразцевоі украінськоі прози».
Також повного невизнання в І. Нечуя-Левицького отримала літера ї, тому «в середині й на кінці слів після самозгучних» він пропонує писати не ї, як цього вимагає галицький правопис, а звичайне і. Ця позиція літери в слові дуже поширена, тому й вживання і замість ї у письменника є частотним. Приклад: «У Львові неможна навчитись украінськоі мови; ... в містах, як казали міні приізжі волинці, перестали його купувать; В книжці скрізь стоіть слово життя замісць - живоття...»
Нормативними Нечуй-Левицький вважає відсутність ь у позиції після м'якого л перед наступним приголосним або його наявність після літер с, ц, з, що стоять перед приголосними, після яких йде. Приклад: «Заправлялником став д. Юрій Сірий...; Його статті треба читати білше наздогад...; Добрі й гарні переклади може робить тільки досьвідний і тямущий пісьменик.»
У правописі прийменників з, с письменник керується правилом, за яким «прийменник с вживається перед тіми словами, що починаються з букв: к, п, т, х, с», в інших випадках він пропонує вживати прийменник з. Приклад: ... с кого ж то він дражнився, чи прозивався, чи с кимсь лаявся?; ... та й я сам тоді вже писав років с тридцать; Д. Волошиновський прийняв на службу в редакцію молодого сільського вчителя родом таки с селян, с самого осередку подольськоі губерні.»
Щодо правопису префіксів, то І. Нечуй-Левицький встановлює такі норми:
1) префікси с- та рос- пишуться перед приголосними к, п, т, х; в усіх інших випадках вживаються префікси з- й роз-, останній з яких yживається також, коли «стоіть перед буквою с в середині слів». Приклад: «Тут принаймні бачимо синтактику, росклад слів украiнський розмовний і живий, а не якусь робляну галицьку мертвоту, де слова розставляються зовсім на латинський зразець, або роскидані скрізь навманя.»
2) префікси без-, через -є єдиноможливими. Приклад: «Цей добродій безсуперечно належався до партіi пропаганди галицькоi мови й правопису; Він всідав беззахистно на беззахистне човно».
Також своєрідність стилю Нечуя-Левицького полягає в тонкому поєднанні реалістичної конкретності описів, великої уваги до деталей портретів та особистісних характеристик, побуту, праці, особливостей мови та поведінки персонажів із живописною образністю, емоційністю, тяжінням до яскравих епітетів.
Однією з питомих рис творчого стилю письменника є його тонкий гумор у так званих антиклерикальних творах. У них він виявляє близькість своїх поглядів до гоголівських, до естетики української байки Григорія Сковороди та Євгена Гребінки. Його сміх і сатира зумовлені життєвими конфліктами й ніколи не мали на меті образу гідности людини, а навпаки, вселяли оптимізм і надію на краще життя.
Мова творів письменника - переважно буденна мова українського простолюддя, проста, без сліду афектації, але проте багата, колоритна і повна тої природної грації, якою вона визначається в устах людей з багатим життєвим досвідом. А ще характерною особливістю творчої індивідуальности І. Нечуя-Левицького є органічне поєднання тонкого ліризму і винятково дотепного гумору.
Автор значно розширив естетичні обрії української літератури, збагативши її новими жанрами й виражальними засобами. У його творчости українська проза здійснила перехід від традиційної фольклоризованої оповіді до об'єктивно-епічної манери, відкривши цим простір для відтворення складних причинно-наслідкових зв'язків людини з суспільством, ліричних і філософських відступів, тобто, для урізноманітнення можливостей художнього відображення складного і мінливого об'єктивного світу.